Три сестри з Волині святкуватимуть скоро по 100 літ (фото)
Близнятам Феодорі Сидорук та Євдокії Шишолік – по 94 роки, а їхній рідній сестрі Єлизаветі Бондарчук – 92.
І хоч одна бабуся живе у сина на Ковельщині, а дві інші – у різних кутках Маневичів, вони часто зустрічаються – щоб наговоритися і наспіватися. Збираються родинами на Різдво і Паску, а на проводи їдуть на могили батьків у село свого дитинства Світле Ковельського району, – пише газета «Вісник».
Німці спалили село, а партизани вигнали з лісу
– То таке щастя обняти своїх сестрочок, — каже Федора Терентіївна, яка мешкає в селі Байківці Ковельського району. В кінці жовтня вона аж два тижні
гостювала у Маневичах. То ми чи такі живчики, чи такі грішниці, що так довго живемо, – усміхається Єлизавета Терентіївна.
– Всі на «кулях» ходимо, але, слава Богу, живі. Ми так повдавалися, що нам все щось треба робити, і то якнайскорішe. І за стільки років не наробилися,
стараємося попрацювати, порухатися, хоч вже й не здужаємо і діти за це на нас сваряться, – додає Євдокія Терентіївна.
Сестри, незважаючи на поважний вік, мають дуже добру пам'ять і чудове почуття гумору. До дрібниць згадують Другу світову війну, хоч були тоді дітьми 10-12 років. Та, кажуть, таке жахіття і біду важко забути.
– Ми з батьком, мамою і ще двома братами меншими тодј жили в селі Світле, то біля Поворська, що у Ковельському районі. Село невелике, серед лісу. А там у тих лісах і партизани совєцькі були, і бульбаші. А ще нимци кругом. Стріляли страшно, – розповідають, доповнюючи одна одну бабці Дуся та Ліза. - У нас люди у лісі землянки зробили, і там ховалися разом з худобою. Нимци прийшли спалили село. Всі хати згоріли, крім тих, що були під бляхами. А таких у Світлому було три. Наша – під соломою. Думали у лісі зимувати, так партизани людей звідти вигнали іще и худобу позабирали. У нас дві корови. То люди у Світлому всі у тих трьох хатах стали жити. Спати лягали штабелями, один на одному. А потім всякі хвороби почалися. Тиф, малярія, короста... Страхіття! Скільки народу померло! Ми тоже хворіли, але вижили. Іще живемо! На все воля Божа!
«Плаття свадєбне досі є»
Від дитинства пам'ять бабусь переноситься у молоді літа. Заміж троє сестер вийшли, як на ті роки, пізно. Їм було по 25-26 літ. Федорі і Лізі батьки весіль не робили – не було за що. Лише на весілля Дусі і її судженого Михайла гостей зібрали, короваїв напекли.
– Гості і з нашого села прийшли, і здалеку приїхали. Я така у платті і фаті вбрана стою, а молодого мого нема, - усміхається, згадуючи своє весілля, баба Дуся. – А його тоді по роботі до Львова за машиною послали, мав вернутися. Але машини у Львові не було, довелось їхати до Ужгорода. І передати не було як, що на розпис не встигає. Помню, батько тоді психанув, на печі сховався. Гості роз’їхалися. А ми з Михайлом поженилися через тиждень. Він тоді мені сказав, що повінчаємося, коли 40 літ проживемо. А через 40 літ мій Михайло вже був дуже хворий. Та про свої ті слова пам’ятав — і ми обвінчалися. А плаття свадєбне у мене ще досі є.
Після 40 літ подружнього життя стали під вінець і Єлизавета та Олексій Бондарчуки. А на 50 літ діти та внуки влаштували їм справжнє весілля, якого у них не було замолоду. Були біле плаття, фата, короваї, гостина на декілька десятків весілян, пісні і танці.
– Ми батькам на п’ятдесят років золоті обручки купили і подарували, –додає невістка баби Лізи Алла. – Вони ж усім своїм дітям весілля робили, а свого не мали. Вирішили це виправити.
«Пісні від нашого батька підуть на той світ разом з нами»
Бабусі слухали і тільки головами хитали – за часів їхньої молодості через бідність не до свят було. Федора залишилася жити У селі біля батьків, працювала у колгоспі. Євдокія та Єлизавета замолоду переїхали у Маневичі. Спочатку працювали у сім’ях радянського начальства служницями. Потім Євдокія Терентіївна влаштувалася у ветеринарну лабораторію санітаркою, а Єлизавета Терентіївна спочатку у поліклініку санітаркою, а потім – у прокуратуру прибиральницею.
– Зато наші діти гонорово могли говорити, що мати працює у прокуратурі, а батько у райкомі. Ким — неважно, чоловік там сторожував, – сміється бабуся Ліза.
Усі троє сестер вже овдовіли. Федора живе біля єдиного сина Валерія на Ковельщині. Євдокія та Єлизавета самі господарюють у своїх хатах у Маневичах. Правда, зовсім поруч живуть діти, внуки, правнуки. А в баби Лізи у Чехії народилася праправнучка Емілія, про що вона з гордістю говорить. Тож бабусям і їсти наварять, і поприбирають. Ще й в гості одну до одної завезуть. Бо все своє довге життя сестри живуть дуже дружно. Встигли між собою покумуватися (у баби Дуні троє дітей, у баби Лізи – четверо). На всіх весіллях дітей і онуків вони були першими гостями. Своїми неповторними голосами годинами для гостей співали. Пісні, як голоси бабусь, унікальні, старовинні. Можуть співати їх годинами підряд. Коли вони декілька мені заспівали, відразу запитала, чи не приїжджали фольклористи до них їх записувати? Виявляється, ні. А дарма.
– У молодості кликали співати у районний будинок культури, Але тоді часу не було – діти малиї, хазяйство, робота. А теперка співаєм для себе. Ці пісні, які ми вивчили від нашого батька Терешка, напевне, підуть на той світ разом з нами, – зітхає баба Ліза і заводить нову пісню.
Невістка Алла каже, що є відео з весіль зі співом бабусь, іноді внуки на мобільний телефон записують. Правда, жоден із численних нащадків не перейняв таланту сестер-довгожительок і їхнього тата. Бабусі повідали, що, незважаючи на тяжке життя, їхні батьки жили довго. Батько Терентій — вісімдесят років, мама Текля більш як дев'яносто, а п мати Ганна – сто три.
– А нам скільки Бог дасть, стільки житимемо і будемо співати.
У стінах старої хати знову звучить пісня.
Автори: Наталка Слюсар, Юлія Музика
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.