Ім'я, сестро, назви її ім'я!

«В одній палаті лежали двоє важко хворих людей. Ліжко одного знаходилося біля вікна, а ліжко іншого було розташоване біля дверей.

– Що там цікавого за вікном? – запитав той, що лежав біля дверей.

– За вікном чудово, – сказав той. – Я бачу небо, хмари, що нагадують звірятка, озеро і ліс вдалині.

Кожен день чоловік, що був біля вікна, розповідав своєму сусідові про те, що відбувається за вікном. Він бачив човен, рибаків, дітей, що грають на березі, закоханих, що тримаються за руки і не зводять один з одного очей.

В той час як він спостерігав всі ці дивовижні події за вікном, його сусіда мучила глуха заздрість.

«Це несправедливо, – думав він. – За які заслуги його поклали біля вікна, а не мене, і я можу споглядати тільки двері з облупленою фарбою, тоді як він милується виглядом з вікна?»

Одного разу той, хто лежав біля вікна, сильно закашлявся і став задихатися. Він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але у нього не було сил, тому що він здригався від кашлю. Сусід спостерігав за подіями. Йому нічого не коштувало натиснути на свою кнопку, але він цього не зробив.

Через деякий час перший затих ... назавжди.

Коли його забрали, сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра виконала прохання хворого, перестелила його ліжко, допомогла йому перелягти на протилежне ліжко і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її зупинив здивований вигук хворого:

– Як так?! Це вікно виходить на глуху сіру стіну, а той, що помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей ... Як він міг все це бачити з цього вікна?

Медсестра сумно посміхнулася і відповіла:

– Він взагалі не міг нічого бачити. Ваш сусід був сліпим».

Я заздрісна людина. Хай би як соромно не було це визнавати, однак це щира правда. Моя заздрість іноді сягає таких брудних намірів, що хоч плач. Усвідомлюючи це, я час від часу впадаю у розпач. Я намагаюся боротись із собою, нарікаю на свій характер, навіть кілька разів зі сльозами молився, щоб Всевишній позбавив мене цього…

В мене є одна знайома – вона добра, чудова і ніжна дівчина. Проте колись я почув від неї таке: «Та хай вона здохне, та сучка фарбована…» Сказано це було на адресу близької для неї людини. Я був приголомшений. Мене аж дрижаки пробрали. Ну як вона змогла таке вимовити? Чи справді вона бажає ганебної смерті подрузі?..

Ця ж моя приятелька розлучилась зі своїм чоловіком, бо постійно заздрила його кар’єрі, хоч, на думку усіх наших друзів, вони були ідеальною парою і справді кохали одне одного. Вочевидь кохання виявилось слабшим за заздрощі та злість.

Я і сам маю гіркий досвід, коли заздрили мені і намагались шкодити. І часом ці капості вдавались, що викликало прикрість. Одного разу мені було вкрай гірко, коли мій колега через заздрощі допустив провал важливого робочого проєкту, над яким понад рік працювало багато людей під моїм керівництвом. Він потім розкаявся, шкодував про свій вчинок, але виправити ситуацію вже було неможливо. Ми із ним досі доволі близькі. Він мені описав свій стан такими словами: «Спочатку це було роздратування. Але недовго, мені вдавалось себе брати в руки. Однак за якийсь час ці почуття повністю захопили мене, злість росла щодня. Я не міг бачити ні тебе, ні інших колег. Твої керівні вказівки здавались мені недолугим і смішним. Усі, хто тебе підтримував, були для мене посіпаками, дуполизами. Особливо було боляче, коли в команди щось виходило чи коли керівник вас (і мене із вами) хвалив за хорошу роботу. Це мене доводило до сказу. Я чекав поразки, я хотів її, я підмовляв колег. Однак усі були захоплені справою і мене ніхто особливо не слухав. Я не міг нікого бачити, було неприємно спостерігати вашу веселість і усмішки, я хотів звільнитись. І тоді, коли мені доручили відправити проєкт на розгляд конкурсної комісії, я навмисно вилучив з пакету квитанцію про сплату і відправив неповний набір документів. Я соромився своїх дій, але нічого не міг вдіяти. Щось дуже сильне керувало мною. Темна сила, таємна магія. Мені було байдуже щодо наслідків мого саботажу. Гори воно все синім полум’ям. Я хотів, щоб усі ви, і ти в першу чергу, програли за будь-яку ціну…»

Заздрість, за визначенням Аристотеля, – це «смуток, що з’являється при вигляді благоденства подібних нам людей». Церква вважає її одним зі смертних гріхів (із цим, на мою думку, святі отці явно перебільшили. Так вийде, що усім нам немає прощення. Я б ще погодився, якби для церковного покарання були якісь умови прояву заздрості. Наприклад, смертним гріхом визнавались би дії із заздрості, які потягли за собою смерть чи інші тяжкі наслідки. Але ось так просто оголосити смертним гріхом саму заздрість – це занадто).

Заздрість – це негативна емоція. І, чесно кажучи, не існує в цієї емоції ніякого білого чи чорного різновиду. Це все вигадали люди, щоб краще виглядали у своїх очах. Ця емоція спричиняє біль, розчарування, саморозчарування, ревнощі, злість. Одразу постає питання: навіщо таке нам взагалі треба? Чому за сімдесят тисяч років люди не позбулись цього в ході еволюційних змін?

Справа у тім, що заздрість – це емоція, яка старша за саму людину (homo sapiens) і цей спадок ми отримали від наших пращурів. Отже, живе вона у найстарішій частині нашого мозку – лімбічній системі. Там само мешкають радість, впевненість, гордість, страх, сором, відраза, тривога та інші наші емоції. Відтак позбутись таких наших внутрішніх переживань (чи ігнорувати їх) – справа цілком марна. Це неможливо. Усі здатні до заздрощів. Це природно. А той, хто стверджує, що йому таке не властиво, – просто брехун або дурень.

Відтак я почав вивчати цю емоцію в собі. І був здивований її властивостями. Як правило, ми заздримо людям, що є біля нас: кохані, родичі, сусіди, колеги. Тобто ті, які наближені до нашого розуміння «такий, як я». Від заздрощів страждають ті, кого ми любимо, цінуємо. Як наслідок, ми бажаємо зла близьким або спрямовуємо зло на себе (саморозчарування). Це ганебний рух нашого настрою.

Що ж із цим усім робити?

По-перше, визнати заздрість невід’ємною частиною свого єства і припинити цього соромитись. Це дуже важливо. Ми ж не соромимося наявності в нас рук, ніг, очей. Ми приймаємо фізіологічні потреби нашого організму, хоч і частину з них здійснюємо таємно.

По-друге, заздрість – це емоція таємнича і вона ховається за іншими своїми «сестрами», привласнює собі різні імена. Наприклад, я можу вважати, що певна людина викликає в мене роздратування, гнів, що я втомлений, що ця особа сама винна, що це мій космічний антипод чи взагалі людина неприємна. І в більшості випадків за цим криється заздрість, яку ми називаємо іншим іменем. Тому, коли заздрість називати на її справжнє ім’я (іншими словами усвідомити свою емоцію), то це вже половина успіху у подоланні її негативного впливу.

По-третє, заздрість намагається применшити те, що є в нас, і роздути важливість якостей іншої людини, розміри її добробуту, цінність її майна тощо. І цей дисбаланс полягає у самопорівнянні нас і когось. Тому важливим способом протидії заздрості є чесна інвентаризація власних здобутків, доброта до самого себе та контроль бажань.

Заздрити фізичному тілу людини (антропометричним показникам, кольору очей, довжині, стану чи наявності волосся, здатності до відновлення, працездатності, тривалості життя тощо), як на мене, взагалі дивно, хоч це і зустрічається нерідко. Ці якості дістались людині внаслідок випадкового добору генного матеріалу і, як правило, не мають відношення до здобутків самої людини. Тут мова не про перевагу тіла іншої людини над вашим, а про претензії до своїх зовнішності та образу, неприйняття себе. На допомогу у цьому можуть прийти рідні, близькі, а ще краще – лікарі-психотерапевти. В окремих випадках варто подумати про пластичну хірургію, яка була створена понад 100 років тому, як спосіб зробити людей щасливими. Однак пластикою захоплюватись не варто. Це крайній захід, що здійснюється під контролем фахівців у сфері хірургії, психіатрії та психотерапії.

Давайте візьмемо матеріальний приклад. Бажаючи мати автомобіль преміумкласу чи великий будинок, ми забуваємо, що це майно потребує преміумзатрат на утримання. Чи готові ви до цього? Можете уявити себе на новому люксовому позашляховику, який вам нічим заправити, немає грошей на його повноцінне обслуговування і ремонт?

Або інший приклад: проявляючи заздрість до статків успішного бізнесмена, ми не усвідомлюємо, що його статки – це завжди хиткий баланс між доходами і боргами, утримання якого вимагає важких щоденних рішень, які доволі часто є на межі закону; підприємцю доводиться напружено працювати, приносячи в жертву особисте життя. При цьому успішність бізнесу лише на 50% залежить від його власника, інші 50% – це дії інших людей, обставини, події, на які власник майже не може вплинути. Бізнесмени часто ризикують, живуть за межею власних сил, вкорочують своє життя. Це специфічний стиль існування. Підходить він далеко не всім. Я десь читав, що справжніми бізнесменами є лише близько 5% людей. Бажаючи майна іншої людини, варто усвідомити, якою ціною воно дісталось і скільки витрат потрібно, щоб його втримати.

Ці описані методи в моєму житті працюють. Але важливо розуміти, що навіть здійснивши усе це, ми все одно не позбудемось заздрості повністю. Проте стане набагато легше, запевняю. Заздрість – це наш інструмент, який треба вчитись використовувати. Це потрібна для нас емоція. Вона напряму пов’язана із закладеними інстинктами виживання та мотивацією адаптивної поведінки. Однак один іде на злочин через заздрощі, а інший – змінює своє життя.

Я пишу усе це, не маючи на меті вас повчати, бо пишу, в першу чергу, для себе самого. Мені важливо подружитись зі своєю заздрістю і кожного разу правильно називати її справжнє ім’я та розуміти реакції свого організму.

Це мій шлях до мене кращого, моє змагання з самим собою. У цій уявній дорозі я мушу бути сам. Жоден психолог не здатний пройти її за мене чи показати вірний напрямок. Цю дорогу не вийде пройти заочно чи розділити з товаришем. І мені ще дуже далеко до мети, але я йду…

Опубліковано з дозволу автора. Оригінал.