Як лаялися волиняни чотириста років тому
Образу честі й доброго імені у ранньомодерному часі сприймали гостро, часто це ставало причинком спочатку до сварок і конфліктів. Згодом – до судових позовів і подальших, нерідко довготривалих судових тяганин. Справи ті лучани залагоджували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку. Другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.
Про це пише краєзнавиця Оксана Штанько для ІА Волинські новини.
Записи, внесені в документацію означених установ, слугують джерелом для ідентифікації «обзивалок» чотирьохсотлітньої давнини. Юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами мали визначений, ретельно продуманий формуляр. Ображені позивачі, одначе, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів у той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом «слово од слова», тобто повністю.
Спектр усіх словесних образ іменувався «ущипливими», «вразливими», «непристойними», «скаредними» словами і ними «вимовляли», «деспектували», «соромили». Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі. Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста.
Білоглова, а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, що нею тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали «вшетечницями» (розпусницями), а їхні дії, відповідно, – «вшетечними».
Такої обмовки луцькі міщанки остерігалися й уникали. Одна із них – Васюта Михитарова – в серпні 1616 року скаржилася на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту. Лучанка вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, хтивої жінки.
Рідше на Волині послуговувалися старожитнім словом «курва». Його вживали, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі.
Із сварки Мар’ї Гаврилівни Яковицької і Василиси Ружинської за спірний маєток у 1584 році читаємо: «Курво стара, вийди сюди!»
За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали «малпами», тобто мавпами.
Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою обзивалкою слугувало визначення «лотр», чи ласкавіше – «лотрик».
Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд зі злодіями, затятими гуляками й ледарями. Для ідентифікації облудників та пройдисвітів застосовували слово «франт». Доносителі й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання «сикофантів».
Щоб підкреслити несерйозність, а часами й життєву глупоту, чоловіка прозивали «блазнем». Зневагу висловлювали і за допомогою звертань «собако», «син песій» та традиційного «скурвий син»:
- «Злий чоловіче, злодію, зраднику, кате, старий собако з сивою бородою! Щоб ти батька свого не бачив! Порубав би тебе на шматки і отут би тебе схоронив»;
- «Злий чоловіче, те тобі скажу, що невдовзі ніхто інший, а я так вчиню, що з дружиною й дітьми загинеш і зникнеш».
Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого «роботодавця» – карателя на горло, гицель хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій – таких не приймали.
Вважали, що робота цих двох несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялися поза людськими спільнотами. З ними рідко спілкувалися, при зустрічі уникали, не знали імен. Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ-ХVІІ століття було «ти третій» тобто «ти третій по катові і гицелю». До цієї ж категорії належав зворот «кат його відає», що його використовували на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.
Попри певні морально-етичні норми й християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялися випадки зґвалтувань та позашлюбних зв’язків. Наслідком цього ставала з’ява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович – свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку. Та упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й облюбеницею-коханкою.
Натішившись служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну. Результатом цього стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович не відмовився від хлопчика.
Належним чином виховував його й відписав у заповіті значну суму грошей та інших пожитків. По смерті Федора з’явилося чимало претендентів на спадок небіжчика. З їхніх вуст упродовж 1612-1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали «недоброго ложа сином», «непорядно уродженим», дитиною «поза законом».
Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Чотириста років тому, одначе, ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині і щонайменше – автентичними.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: