Міські грабіжники Луцька ХVІІ століття (фото)

Історичний портрет Луцька раннього Нового часу вимальовувався барвами життєвих історій «маленьких» людей. То були славетні міщани, які ще від кінця ХV століття користали з переваг міської маґдебургії (права на самоврядування). Торгували на ярмарках, ,були ремісниками, шинкували напоями. Випасали худобу в гаях та дібровах поблизу Луцька, брали участь в обговоренні найактуальніших питань та проблем міста. Ці загальні збори відбувалися на засіданнях самоврядного уряду маґістрату в приміщенні головної будівлі маґдебурзького Луцька – ратуші.

Про це пишуть Волинські новини.

Яскравим штрихом-доповненням з нотою негативу до тієї картини луцької минувшини ХVІІ століття були так звані люди на марґінесі. Серед них – жебраки, розбійники, п’яниці, розпусні жінки-вшетечниці, вбивці, ґвалтівники й грабіжники. Вони добряче псували, а часами – урізноманітнювали життя порядним городянам Луцька.

Особливо колоритний вигляд з-посеред означених нетипових луцьких обивателів на загальному міському тлі мали грабіжники. Їхні імена зафіксували офіційні документи. Вони іменувались чорними книгами і переповідали віхи життя злодія до і після арешту, завершуючись заувагою про кару чи страту лиходія.

Перший із злодіїв, чию долю вирішували славетні урядники Луцького маґістрату в 1639 році, звався Францішком Клехою. Його судили за пограбування крамниці луцького єврея Шоломка Нахимовича.

Крадіжка, що привела Клеху від початку до замкової в’язниці, а згодом – до світлиці ратуші, сталася березневої ночі 1639 року. Наживою для грабіжника стали сувої шовку, іменованого єдвабом, вовняні тканини (мухаяри) та інші купецькі речі. Товар зберігався в одній із яток на Ринковому майдані Луцька.

Вина злодія була очевидною. Награбований у єврея крам він не поспішив перепродати чи заховати, а тримав біля себе. З огляду на це, міський суд 31 березня 1639 року віддав злочинця до катівських рук з наказом привселюдно «скарати посторонком й виправити з міста».

Кару посторонком – елементом кінської збруї – здійснював луцький містр-кат. Процедура полягала в обмотуванні мотузки на шиї злочинця та вдушенні до відчуття гострого болю, але не до смерті.

Кара відбувалася в центрі тогочасного Луцька – посеред Ринкової площі біля ганебного стовпа – пренґира. За цим спостерігала міська громада. Споглядання страхітливого дійства слугувало застереженням для городян. Воно несло пасивне, але переконливе попередження.

Ще одним тогочасним луцьким злодієм був Стефан Пастух. Об’єктом його грабежу став будинок шляхтича Томаша Блонського. Короткочасною наживою – півтори тисячі польських злотих з коштовної скриньки-шкатули. На відміну від попереднього грабіжника, цей персонаж працював не сам. До пограбування були причетні двоє його приятелів. Один звався Сташком, інший – Арциковичем Челядником. Останній був слугою пограбованого шляхтича. Відтак проникнути до будинку для компанії лиходіїв не становило значних труднощів.

Як свідчив заарештований Стефан, саме Челядник був ініціатором злочину. Він викрав скриньку, вмовивши оповідача допомогти її відімкнути. В очікуванні швидкої наживи Пастух так і зробив, розламавши шкатулу сокирою. Як і належало, грошову здобич спочатку розділили навпіл.

Аби відсвяткувати поповнення власних статків, друзі вирушили до знайомого – мешканця села Дворець Романа (нині ця територія – в районі Київського майдану). Там добряче підпивши, чоловіки вдруге переділили гроші. Цього разу Стефану випали лишень шістнадцять злотих, випровадження аж до Гнідави. А ще – погроза від Романового сина Лавріна, що якщо повернеться й буде противитись рішенню, то закінчить життя дочасною й неприродною смертю.

Попри таке детальне й правдиве зізнання і викриття співучасників, Стефана визнали винним. 19 травня 1639 року його в супроводі сорока вартових відвели на шибеницю і стратили. Через два дні на допитах, в часі третьої хвилі катувань, віддав Богу душу і один зі співучасників пограбування – Сташко.

Порушником міського спокою, злодієм, чию справу розглядав Луцький маґістрат, був уродженець пруського села Бобовець Матвій Вітковський. Як доля закинула цього чоловіка з пруських теренів аж до Луцька, невідомо. Відомі імена жертв його грабунку. Ними стало подружжя луцьких міщан Свідерських – Ян та Ядвіґа. Злодій виніс з їхнього дому скриньку із срібним пасом та жіночими хустками.

Розуміючи безвихідь своєї справи в суді, Вітковський визнав вину. На допиті розповів міському урядові й позивачам, як саме зважився на злочин.

Тієї ночі він разом із товаришем пив пиво в будинку луцького шинкаря Павла. Витративши на напій цілий таляр, сп’янілий прус піддався на вмовляння місцевого друга й зважився на грабіж.

Трохи подумавши, де до рук могла б втрапити легка нажива, злочинці попрямували до господи лучанина Данила Гайди. В повній темряві чоловіки зайшли до будинкк. Там їх помітила служниця-кухарка і розірвала Вітковському доломан (атрибут чоловічого верхнього одягу). Це змусило злочинців накивати п’ятами.

Заледве втікши, горе-злодії почали думати, де б то ще випробувати вдачу. Рішення прийшло миттєво – дім заможних Свідерських. Тепер друзі діяли злагодженіше. Матвіїв товариш перестрибнув паркан і впустив Вітковського. Потім вони швидко відшукали заповітну скриньку й похапцем пішли відкривати її на берег Стиру.

На тому їхні дороги розійшлися. Спільник Віковського зник у невідомому напрямку. «Пруський гість» шукав сховку на Гнідаві в домі луцького караїма Говші. Від нього злодій і довідався, що міський кликун на Ринку вже кілька разів голосив про його розшук. Матвія Вітковського стратив кат на шибениці в Луцьку 23 травня 1639 року.

Справа, яку міський суд Луцька розглядав у березні 1640 року, чимось нагадувала першу: знов пограбували єврея.

Щоправда, іншого – Мошка Абрамовича. Виламали двері його крамнички, забравши не все поспіль, а найкоштовніше – гроші, срібло, золото, сувої шовкових тканин. Злодійство приписували луцькому грабіжнику Петру Клосинському. Щоб з’ясувати масштаби злодійських перемог затриманого, міські урядники наказали заслухати свідків. Така судова процедура тоді називалась інквізицією. Для максимально правдивих зізнань кожен із закликаних до суду міщан урочисто складав присягу. Піднісши догори два пальці – вказівний і середній – вони іменем Всемогутнього Бога обіцяли говорити щиру правду.

Першим до свідчень став міщанин-ремісник Матіаш Щвець. Чоловік розповів про Клосинського курйозну історію. Грабіжник пів року був квартирантом у господі луцького шевця. Коли ж господарі відмовили Петрові у прихистку, той кілька ночей поспіль намагався втрапити до будинку через діру в дахові. У часі одного із таких вторгнень

шевцева дружина впіймала непроханого гостя, знявши з нього частину одягу. Намагаючись втекти тією ж тісною дірою в даху, Клосинський поскидав із себе решту вбрання і чоботи. Лиш так зміг вибратися на вулицю.

Найцікавіше відбулося зранку наступного дня. Утікач, переступивши поріг дому Матіаша Шевця, перепрошував за клопоти, які вчинив, і просив повернути одяг з чобітьми. Порушник нічного спокою просив у міщан, аби не згадували його злим словом. Обіцяв, що залишить злодійство і піде геть з міста.

Невдовзі Петро Клосинський почистив кілька комор луцьких дрібних торговок-перекупок, вдосталь забезпечивши себе харчами – хлібом та грибами. Згодом утік спочатку до Колчина (нині – Кульчина), а звідти – до Рожища. Там його і впіймали. Одначе жага до життя на волі у злодія була настільки сильною, що він двічі тікав із замкової в’язниці Луцька. Копав ходи під мурами твердині.

21 квітня 1640 року з Луцької ратуші до шибениці відпровадили Яцька Клодковського. Його засудили на смерть за викрадення восьми шабель з комори лучанина Грицька Мечника. На судовому засіданні чоловіку намагалися приписати і решту грабіжницьких нападів, що в тому часі сталися в Луцьку. Йшлося про вторгнення до храму Пречистої Діви, розташованого за Глушцем. Звідти богохульники винесли коштовне церковне начиння. Пограбували і крамницю вже згаданого Мошка Абрамовича.

Всі звинувачення Яцько Клодковський заперечував. Зізнався, що шаблі він таки брав. Обвинувачений переповів, де ховав украдене. Кілька шабель чекали свого часу на горищі у єврея Леменя і в господі єврейки Краків’янки. Два мечі крадієві вдалося продати у часі Сеймику (шляхетського з’їзду) в Луцьку. Третього він необачно заховав у гноєві.

Наступного дня ув’язненого віддали до катівських рук «на муки» – допити. У результаті Яцько Клодковський зізнався про викрадення ткацького полотна із комори луцького міщанина Івана Вирозуба. Вирозуб був присутній на допиті й упізнав на катованому в’язневі одяг із поцупленої у нього тканини. До цього додалися чотири срібні ложки, двоє чобіт жовтої та чорної барв, хусти й паси, які злодій успішно й своєчасно продавав. Наприкінці катувань змучений і приречений злодій назвав імена приятелів-грабіжників, які мешкали й «працювали» в тогочасному Луцьку.

Ними були Якуб Вітовський, Мартин Шумленський і Криштоф Швець із Сокаля. Вони всі гуртом свого часу грабували крамницю єврея Мошка Абрамовича.

Тож, можливо, справа попереднього луцького злодія Петра Клосинського тому і не була завершеною, оскільки свідчення Яцька Клодковського вказали на правдивих лиходіїв. Парадоксально: ідучи на смерть, один злочинець щирим зізнанням міг урятувати життя іншому.

Оксана ШТАНЬКО

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Луцька «Венеція» у 1930-ті роки (ретрофото)
• Монастир тринітаріїв у Луцьку на старих зображеннях
• Який вигляд мала волинянка на початку минулого століття (ретрофото)
• Який вигляд мали волиняни у міжвоєнні роки (ретрофото)