Басейн, тренажери та гончарство у підвалі: як у Луцьку реабілітують військових (фото)

До початку повномасштабної війни у Медичному центрі реабілітації учасників бойових дій, що на проспекті Волі у Луцьку, військових обслуговували без черги. Ветерани та діючі захисники України приходили сюди, щоб зрештою після отриманих на війні травм – фізичних і психологічних – повернутися до нормального життя. Когось тут заново вчили тримати чашку і ложку, ще когось – ходити. Дехто приходив сюди, бо не міг спати. 

Після 24 лютого формулювання «військових без черги» дещо втратило актуальність – тепер тут більшість пацієнтів військові. І з кожним днем їх кількість росте. 

Центр реабілітації для військових відкрили у Луцьку у жовтні 2019 року. Тут працюють 20 досвідчених фізичних терапевтів, ерготерапевтів, реабілітологів, невропатологів, ортопедів-травматологів, психологів, терапевтів мовлення, логопедів. Загалом колектив установи – це 70 працівників. Щодня тут може одночасно отримувати допомогу понад 150 людей. Є можливість цілодобового перебування для пацієнтів та палати на 20 і більше ліжкомісць. Центр постійно розширюється і закуповує обладнання для кваліфікованої допомоги. Тут є різноманітні тренажери та басейн. Очолює Центр Ігор Гнетньов. 

Про те, як змінилися запити від початку повномасштабної війни, та як працює центр в нових умовах, дізнавалися журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент».

 

Реабілітація починається з оцінки стану пацієнта. Перед початком ведучий лікар визначає, до яких фахівців має ходити військовий. Часто одного терапевта не достатньо, тому над травмою паралельно працюють декілька фахівців. 

На другому поверсі Центру пацієнтів приймає ерготерапевтка Ірина Нища. У її кабінеті багато речей, які на перший погляд здаються звичайними іграшками. Бізіборди, кольоровий дитячий посуд, звичайні предмети побуту. Усе це – елементи ерготерапії. До Ірини приходять після травматичних уражень кінцівок. Часто після складних операцій і тривалого лікування пацієнтам важко знову користуватися руками чи ногами. 

 

Ірина пояснює: ерготерапія – це складова лікувального процесу, яка передбачає навички самообслуговування, побуту, позиціонування, адаптації до життєвих обставин – максимально повного повернення військових до повноцінного життя. 

«Якщо пацієнт до нас приходить із посттравматичним ураженням – чи після перелому, чи після мінно-вибухової травми, – звичайно, є якісь дефекти. Наприклад, якщо була у пацієнта травма руки, він не може одягнутися, не може випити кави. Ми адаптуємо пацієнта до всього, що він робитиме у побуті. Використовуємо різні еспандери, резинки. Відновлюємо силу в пальцях, в кисті, дрібну моторику тощо», – каже вона. 

 

За словами ерготерапевтки, пацієнти до неї приходили ще з часів АТО. Але після початку повномасштабного вторгнення сюди направляють військових, які лікуються в шпиталі. Дехто приходить сам, бо потребує такої допомоги.  

«Перед тим, як почати роботу, ми обов'язково ставимо ціль для пацієнта і для себе. Ми повинні з ним домовитися, над чим будемо працювати. Це може бути найбільш звичайна ціль – взяти дитину за руку і вийти в парк на прогулянку. Ціль – розкрутити підшипники. Тобто, нам важливо не тільки відновити силу та моторику, адже це додаткові елементи нашої терапії. Головне – це постановка цілі. Хлопці отримують поранення, хлопці травмуються. Ідуть переломи досить складні, уламкові з внутрішніми фіксаціями. Де, зокрема, ми не просто іммобілізуємо, надаємо положення, фіксуючи бандажами різними, отртезами, але і готуємо на певну роботу, включаючи кінцівку. Пацієнт, який отримав травму, щадить свою кінцівку. Не стільки тому, що відчуває біль, а більше, бо боїться, що буде боляче. Вони дуже вразливі до болю. І часто кінцівки просто «виключають» зі свого життя як на психологічному, так і на фізіологічному рівні. Ми намагаємося знову їх «оживити», – розповідає Ірина. 

 

Її колега, фізіотерапевт Андрій Бухвал працює в поверхом нижче. Уздовж довгого коридору розташовані зали кінезіотерапії, механотерапії, гімнастичні зали для лікувально-фізичної культури і так звані «кімнати розробок», у яких терапевти працюють персонально з пацієнтами. 

«Тут ми працюємо зі складнішими пацієнтами. Це один із елементів підвісної терапії. Якщо пацієнт унаслідок складного ураження кінцівки або центральної нервової системи не може сам рухатися, не може підняти руку, ногу – ми його кладемо. Є певні механізми, які «підвішують» людину, і пацієнт вже може працювати, докладаючи менше зусиль на розробку. Наша мета – відновити рухливість кінцівки», – пояснює Андрій Бухвал. 

 

У процедурних кабінетах відбуваються масажі, мануальна терапія. Також тут займаються з людьми, які соромляться своїх уражень і не можуть працювати поруч з іншими. Терапевт каже, що тут проходять реабілітацію пацієнти, в яких частини тіла вирвані, в яких ампутовані пальці. Їм зазвичай комфортніше працювати зі своєю травмою окремо від інших.

«Фізіотерапевти теж часом працюють як психологи. Коли я займаюся з пацієнтом – нам дуже важливо налагодити контакт. І протягом цієї години заняття контакт потрібно підтримувати. Нам потрібно знати цілі наших пацієнтів. Наприклад, у мене був хлопець з мінно-вибуховим ураженням голови. У нього був парез (зниження м'язової сили з обмеженням обсягу довільних рухів – ред.) однієї частини тіла. 32 роки. Має семирічного сина. Його бажанням було просто пограти у футбол із сином. Пройтися, погуляти і копнути м'яча. Це глобальна ціль пацієнта. А я вже дивлюся на кінцівки, і бачу, де треба укріпити, зігнути, розігнути, вдосконалити. Пацієнт має нам довіряти, щоб реабілітація приносила результат. І часто ми знаходимо спільних знайомих у частинах України, де були наші пацієнти. Отак комунікуємо», – розповідає терапевт. 

 

Близько 70% пацієнтів Андрія військові. Він каже, що матеріально-технічна база дозволяє приймати більше людей. А керівництво Центру постійно сприяє розвитку: купують обладнання, тренажери тощо. 

«Наша робота – це ж не просто робота. Це наше служіння. Військові захищають на фронті, волонтери допомагають, бізнесмени заробляють і платять податки, медики лікують. Ми допомагаємо відновитися тим хлопцям і дівчатам, які постраждали від війни. Крім того, ми допомагаємо переселенцям. З Маріуполя, Херсону тощо. Хронічні захворювання нікуди ж не зникають. У нас працює мультидисциплінарна команда. Буває, більше людина психологічної допомоги потребує. І ми в цьому напрямку працюємо. Буває, людина втрачає здатність ходити, стояти тощо. Тут ми більше на фізичній терапії робимо акцент», – говорить Андрій Бухвал.

 

Психологічно це буває не дуже просто. Після 24 лютого найважчими пацієнтами були матері і вдови загиблих. В першу чергу їм потрібна була психологічна допомога. Але психологи долучали фізіотерапевтів і допомагали разом. 

«У нас була мама, син якої загинув 25 лютого. Я робив їй масаж, маніпуляції, а вона говорила. Я тоді радився з психологом, як із нею розмовляти. Бо ось людина мовчить – а потім в одну мить її прориває, і вона вже не може зупинитися. Мені здається, нашому суспільству потрібно звертати увагу не тільки на людей на візочках чи милицях. Ці травми видно без проблем. А коли людина втратила близьких чи має проблему глибоко всередині – їм дуже потрібна увага», – підсумовує Андрій. 

Психологічну допомогу у реабілітаційному центрі надає Любава Казмірчук. З початку російського вторгнення у 2014 році Любава волонтерила, а згодом вирішила допомагати інакше. В Українському католицькому університеті вона здобула психологічну освіту вже під час війни. Знала, що хоче працювати саме з військовими і відчувала, що в цьому буде велика потреба. 

Справді, після 24 лютого запити на психологічну реабілітацію військових зросли настільки стрімко, що Україна поки не в змозі їх повністю задовільнити. До Любави приходять як діючі військові, які отримали фізичні травми, так і ті, кому треба саме фахова допомога психотерапевта. Серед останніх – Олександр, військовий з-під Бахмута. 

«Мені психологічна реабілітація дуже важлива. Часто коли ти знаходишся на передку, на нулі, офіцери чи комбати не можуть тебе морально підтримати, і просто ще більше придушують твій психічний стан. Реабілітація дозволяє відволіктися від всього. Бо багато думок лізуть у голову. Різних думок. Рано чи пізно війна закінчиться. І дуже багато хлопців буде потребувати цієї допомоги. Це важко. Це той досвід, який я нікому би не порадив. Це все не забувається. Удома ти не можеш поговорити ні з ким про це так, як тут. Вдома не хочеш близьких ранити. Там, на передку, нема психологів. Там той, хто не може виговоритися, бере горілку. У мене був інший шлях. Я читав Біблію – і це мені допомагало. В перший раз, коли я потрапив сюди на лікування, мене тупо трусило, і я плакав. Я плакав, як мала дитина. Сказали, що мене будуть направляти на лікування назад на схід. Але я відповів, що психологічно не готовий поки. Поки я їхав з-під Бахмута додому, мені вкололи три уколи. Але дехто потім все одно буде звинувачувати, мовляв, «косиш», – розповідає військовий. 

Того дня, коли ми зустрілися, загинули чотири його побратими. Він не хотів виходити з дому, але все ж дослухався до Любави і прийшов на заняття з гончарства. Це один з додаткових елементів психологічної реабілітації, який дозволяє військовим «заземлитися». 

«Зараз запити переважно про те, що «я не розумію, що зі мною відбувається», або «чому зі мною так відбувається». Люди, здебільшого чоловіки, задають собі питання: «в мене ж все було окей, а зараз я чомусь спати не можу, сниться війна, пригнічений настрій, значить, я слабак?». Найперше завдання психолога – пояснити людині, що з нею відбувається, чому ці реакції на рівні емоцій, думок, тіла є саме такими. Чому у цих реакцій суто психологічна природа», – каже Любава Казмірчук.

 

За її словами, часто військовим важко зрозуміти, що та симптоматика, яка в них є, має психологічну природу. В когось це тиск, печія, психосоматичний біль на рівні грудей. Люди довго можуть ходити до невропатолога, до інших лікарів, аби все-таки намацати щось фізичне. А найскладніше для них - знайти контроль над тим, що з ними відбувається. 

«Ці процеси, які відбуваються в мозку – флешбеки, інтрузії – їх можна контролювати, якщо захотіти. Щоб відбулася добра реінтеграція – використовують і психологічні інструменти, і інструменти через тіло. Це те, що допомагає і душі. Через тактильність ми покращуємо наш психологічний стан. Гончарство – це те, що дозволяє бути тут і тепер. Адже весь той травматичний досвід, який зараз є клубком у голові – він тебе просто виносить, наче ти знову і знову повертаєшся до пережитих страшних подій. Тому треба щось, що тебе буде повертати в цей момент. Глина і гончарство з цим дуже добре працюють», – пояснює Любава. 

 

 

Майстер-класи для військових проводить майстриня Юлія Жолубак, власниця керамічної майстерні «Ряба Вош». Юля вчить військових гончарити прості форми – миски, стакани тощо. Ця робота потребує неабиякої концентрації, а тому дозволяє відволіктися. Психологиня уважно стежить за процесом. 

«У гончарстві якщо ти не контролюєш процес – в тебе мало що вийде. Звісно, наша мета – не просто навчити всіх гончарити. Я максимально стараюся, щоб крім побути за гончарним кругом і вимазати руки, у людини щось вийшло. Бо всі, і навіть ті, хто говорить «у мене нічого не вийде», насправді дуже хочуть, аби щось вдалося. Тому мені хочеться, аби людина бачила позитивний результат навіть у такій не дуже довгій, не дуже першочерговій роботі, як гончарство. 

Вражає, що люди, які приходять на заняття, мають не лише психологічні, але і фізичні травми різного ступеня. Декого на заняття приводить не психолог, а фізіотерапевт. Тішить, коли я показую людям з травмою рук, що вони можуть гончарити. Як на мене, це додає їм впевненості», – каже Юля. 

 

 

Любава Казмірчук додає, що сьогодні українці значно більш готові до наслідків війни, ніж були у 2014 році, і навіть ніж були до 24 лютого. Підходи до реабілітації змінюються, терапевти переймають досвід колег з-за кордону, але вже і самі можуть ділитися практичним досвідом. Вона додає: головне – мати надію, що з допомогою спеціалістів і власними силами можна знайти вихід навіть із, здавалося б, найбільш складних ситуацій. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Лучани їздили до Ізраїлю переймати досвід у сфері реабілітаційної медицини
• «Через поранення російський командир пропонував застрелити», – історія військового волинської бригади
• Лікарка-переселенка працює та волонтерить на Волині