«Будемо пускати тут коріння»: як на Волині хазяйнують харків'яни, які все втратили (фото)
Паркан у старому фельдшерсько-акушерському пункті села Довгоноси Люблинецької громади пахне свіжою фарбою. На фоні сірого осіннього пейзажу і вицвілого фасаду будівлі він вирізняється яскравими синім і жовтим кольорами. Це особлива візитівка місцевих «переселенців» – Світлани та Юрія Заїк із Харківщини. Так вони обживають свій новий «дім».
Їм обом за 50. Світлана – психологиня і травниця, у минулому – вчитель-методист з виховної роботи у відділі освіти свого району. Юрій за освітою інженер, але вже багато років працює шкільним учителем – викладає музику, інформатику та трудове навчання.
За життя Світлана та Юрій нажили чимало. Вони привели до ладу чудову хату у селі Кам'янка, що на трасі між Ізюмом та Слов'янськом. Мали господарство – колись тримали свиней і корів, а останнім часом близько 80 курей. Світлана і Юрій виховали двох рідних доньок, одного племінника та одного прийомного сина. 24 лютого вони прокинулися від дзвінка доньки із Харкова: війна почалася. Чоловік із жінкою до останнього відмовлялися вірити, думали, все закінчиться швидко. Ще 25 лютого обоє пішли на роботу. А вже за три дні перейшли жити до льоху – у їх рідне село прийшов русскій мір.
Світлана та Юрій – дуже особливі люди. Світлі і завжди усміхнені. Їх будинок згорів дотла. Вони залишилися без грошей, речей, частини документів. І що найбільш боляче – без пам'яті. Всі фотографії і спогади згоріли від російських снарядів у їхньому домі в березні цього року. На Волині подружжя знову пише свою історію. Турботою про цю землю і людей, які їх прийняли, словами розуміння, словами підтримки і словами вдячності.
У них вже є п'ятеро котів, двоє собак, повна комора консервації – все вирощене власними руками на новій для них землі. Вони мають одне одного, вони живі, а отже нема, чого боятися. Як родина з Харківщини пускає коріння у селі на Волині – дізнавалися журналісти ІА «Конкурент».
«МИ НЕ ЗНАЛИ, ДЕ ЦЕ – КОВЕЛЬ»
Наприкінці лютого Світлана та Юрій ще вірили, що можуть залишитися удома і перечекати все. Потім у їх город впала російська бомба. Будинок зазнав серйозних ушкоджень, тому в Світлани, Юрія і їх прийомного сина Микити майже не лишилося приводів підніматися з льоху. Тут вони напередодні змурували піч. Сюди знесли теплі речі і все необхідне. І тут залишалися до 14 березня.
«Головне – зберігати спокій та вірити в себе. Покластися на себе. Ми не панікували. Не вибігали назовні дивитися, куди прилетіло. Куля ж – вона нікого навмисно не шукає. Вона знаходить тих, хто не бережеться. У льосі ми смажили млинці і готували борщ. А потім прийшли наші військові перевіряти, чи хтось лишився в селі, і забрали нас звідси», – просто каже жінка.
Сім'я провела у холодному льосі більше, ніж два тижні. Коли вони востаннє піднялися нагору, щоб евакуюватися, їх будинок уже був понищеним. Микита евакуювався ще раніше із сусідами – поїхав у Яремче.
«Ми збиралися бігти в сусіднє село Синичино, яке було від нас за 14 кілометрів. Це батьківщина Юрія, і там досі живе його мама. Думали, там буде безпечно. Так склалися обставини, що автомобіль військових, яким нас евакуювали з-під обстрілів, не заводився, і хлопці сказали: «Добирайтеся самі, а ми вас прикриємо». По нас гепають, стріляють і з танків, і автоматні черги. Ми перелякалися», – розповідає Світлана.
Зрештою, їм трапився бус, який віз людей на вокзал. За кермом був капелан Олександр. Вже звідти сім'я потрапила у перший поїзд, який подали того дня. Він їхав до Ковеля. Світлана і Юрій навіть не знали, де це, в якій це області. Зрештою, з'ясували, що це Волинь, однак, не мали тут нікого – ні родичів, ані друзів.
«Ми вважаємо, це Божий промисел, що ми потрапили сюди, на Волинь. У 2000 році у нас працювала молода вчителька Леся. Мені було 32, а зараз 54. Вона була класним керівником, і брала участь у конкурсі «Вчитель року», а ми готували їй презентацію. Я вже в поїзді пригадала той віршик її: «Народилась на Волині в багатодітній вчительській родині». Я кажу: «Юра, Леся з Волині – вона знає, що таке Ковель». А ми сидимо в поїзді, всі в сажі. Юрин родич прийшов – він його не впізнав і плакав. Я приїхала на Волинь в пальтечку, купі штанів і Юриному взутті, Те, в чому ми в погребі сиділи. Сніг топили – снігом вмивалися...» – пригадує жінка.
У поїзді Світлана зарядила телефон і знайшла серед контактів номер Лариси Лесик із Турійська. До неї сім'я з Харківщини приїхала у березні.
«Ми Лесю водили і на свою гору, і до своєї річки, і до лісу. І вона тоді казала: «От приїдете до нас на Волинь, подивитеся, які у нас ліси, які річки, які озера». Тоді я вважала, що якщо є еталон доброти – то це Леся. Лариса Яківна. Вона уособлювала для мене Волинську область ще тоді, у 2000-му. Я розуміла, що раз на цій землі виросла така людина – це чудова земля», – каже жінка.
У 2014 САМІ ПРИЙМАЛИ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
Світлана пропрацювала 20 років у відділі освіти методистом з виховної роботи. Як почалася в 2014 році війна, вони самі приймали біженців – дуже багато дітей з Донецької і Луганської областей вступили у школи в їх районі. І для класних керівників, і для заступників додалося багато роботи, пригадує жінка.
«Чи ми тоді думали, що колись теж можемо стати біженцями? Трішки думали. Тому що через наше село рухалася вся техніка на Донбас. Фактично, наше село прикордонне, і коли все починалося – нам видно було зарево. І це диво, що в 14-му році воно до нас не дійшло. Ми тоді приймали людей зі Слов'янська тощо, і думали, не довго, але думали, що таке може трапитися з нами», – розповідає Юрій.
До них в село приїжджали люди з тимчасово окупованих територій. У селі для них підшуковували порожні хати. Але лишалося небагато людей. Більшість рухалася в столицю, або на захід.
«У нас удома зупинялися ті, хто були у селі проїздом. Люди з Луганської області побули кілька днів. Потім поїхали далі на Київ. Ми до них згодом у Київ приїжджали. Коли оце почалося – Наталка дуже плакала: як це, що нашого будинку більше нема? У нас була красива сільська хата. Ми прожили в ній все життя», – каже Світлана.
«МИ ПРИЙНЯЛИ НА СЕБЕ МІСІЮ ОЖИВИТИ ТОЙ ДІМ»
Коли подружжя приїхало на Волинь, довго залишатися у знайомої вчительки вони не хотіли. Хоч вона і пропонувала жити, скільки буде потрібно. Оголошення про те, що в Довгоносах безкоштовно здається будинок, знайшла також пані Леся.
«Вона розказала нам, що це близенько, але відстань мені нічого не говорила. Нам було важливо, що це безплатно, бо всі гроші лишилися удома. І що це в селі, бо ми звикли господарювати. Це ж була весна – час огородів. Я хвилювалася, що ми будемо їсти, адже ми приїхали з одним кульком. Допомоги не платили тоді. Закордонні паспорти лишилися вдома, гроші теж. Ми совалися з сумками, поскладали все... Бійці сказали брати з собою мінімум речей, а ми в паніці десь ту сумку і забули», – пригадує Світлана.
Юрій додає, що їм пощастило взяти з собою хоч щось. Їх односельці залишилися і зовсім без документів.
«Люди з нашого села евакуювалися – вибігли на дорогу і бігли просто по трасі. БІйці їх підібрали, але потрібно було забирати також пораненого, і військові викинули геть усі рюкзаки тих людей. Люди лишилися без речей і документів. Але лишилися живі».
Після того, як сім'я переїхала у дім в Довгоносах, вони одразу взялися наводити там лад і облаштовувати побут. У хаті, в яку вони заїхали, 15 років ніхто не жив. Підлога була гнилою, подвір'я і город зарослими. Заїки полагодили і пофарбували паркан, вичистили та засадили город, збудували теплицю, баню, подружилися із новими сусідами.
«Нам просто хотілося тепла. Не могли нагрітися. Цей холод якийсь внутрішній чи після погреба... Власник будинку нам сказав, що війна ще буде довго. Казав, живіть, хазяйнуйте, користуйтеся... Дав велосипеди – Юрій Іванович їх полагодив, і ми ними їздили! Молодість пригадали – відстань давалася так легко. Ми вичистили весь огород, посадили розсаду – я раділа кожній квіточці, кожному листочку. Юрій побудував баню, в якій можна було топити. Ми взялися підлогу ремонтувати – зняли те, що зігнило, завезли пісок, купили цемент... Але минуло півроку, і 19 вересня чоловік прийшов і сказав: «Ви вже почали краще жити, ніж я. Вимітайтеся звідси», – розповідає подружжя.
На чоловіка подружжя зла не тримає. Кажуть, він їм добряче допоміг почати тут нове життя.
«Тут ми окунулися в роботу – і голова не думала про погане, голова не верталася туди. Ми раділи, що лишилися живі. І якось навіть прийняли на себе місію оживити той дім. Земля ж для того, щоб у неї сіяти. І вона родить, і щось там виросте. Мені було приємно посадити і квіточку, і карптоплинку – бо тут на Волині і погода, і земля такі, що, здавалося б, втикни зонт – а воно проросте. Ми з усіма сусідами подружилися. Люди приходили і несли всяке. Продукти харчування, одяг, килимки тощо. Коли сусідка Оля приїхала з Італії, вона так подружилася з нами. Дала і вікна, і двері старі. Бо Юра каже, не викидайте нічого, я його прилаштую. Ось тут Коля живе. У нього є коник, корівки. Він приносив нам молоко, а я нарізала яблук корівці», – розповідає Світлана дорогою до нового їхнього помешкання.
Із пошуком іншого прихистку допомогла сільська рада. Вільного будинку у селі не було, тому Заїкам дозволили жити у старому фельдшерсько-акушерському пункті. Світлана розповідає, що вони обоє з чоловіком працюють, і могли би орендувати житло десь у Ковелі, наприклад. Однак, їм важливо жити в селі – ближче до землі. Щось садити, спілкуватися з людьми, інтегруватися в життя громади.
«Я входжу в склад мобільної бригади психосоціальної допомоги міста Ковеля. Ця бригада надає психосоціальну допомогу потерпілим від домашнього насильства. Потерпілі чи сторонні особи телефонують у поліцію – ми виїжджаємо, і працюємо ідивідуально або із сім'ями. Є офіс у місті Ковелі та дві мобільні бригади. Я дуже задоволена, але водночас відчуваю велику відповідальність. Певний час я не брала клієнтів. До мене зверталися і по телефону, і онлайн, але я не відчувала в собі ресурсу. Не відчувала, що зможу допомогти. Зрештою я вирішила попитати про наявні вакансії, бо зрозуміла, що займатися, як приватний підприємець, я поки не зможу», – пояснює жінка.
Юрій також продовжує працювати – веде онлайн-уроки для учнів своєї сільської школи. Микита навчається у Луцьку. Між тим Заїки обживають новий простір: пофарбували паркан, посадили квіти, зорали землю під город, збирають урожай.
Спальню вони облаштували у фізіотерапевтичному кабінеті. Сплять на кушетках, де колись приймали хворих. У одній з кімнат Юрій змурував піч, і тепер новою хатою розходиться приємне тепло. У довгому коридорі наставлено чимало речей. Кухня повна посуду. Світлана всьому шукає своє місце. Каже, треба трошки часу і сил, щоб облаштуватися – а далі все буде добре.
ЩО БУДЕ ДАЛІ
У них тут є все необхідне, говорять Світлана та Юрій. Тому важко не матеріально, а більше емоційно. Хоч вони і підбадьорюють одне одного, думками часто вертаються додому на Харківщину.
«Я дуже себе картаю. В цей момент, коли ми виїжджали, я заходила в будинок, хоча воно там все вже летіло, висіло... Я могла дотягнутися. Ну от чому я не взяла альбом з фотографіями? Ми залишилися без історії. Наш будинок мало того, що зруйнували, так ще й спалили. Він вигорів дотла. Мені дуже важко примиритися з тим, що мої книги, дипломна робота, мої всі записи, Юрині інструменти – оце все втрачене назавжди. В мене, виходить, більше нема історії. В мене нема батьків – дійшли відомості, що цвинтар теж бомбили, що він замінований. Дитячі фотографії, нагороди наших дітей. Картаю себе, що з комп'ютера не витягли жорсткий диск. Оце мені важко. Але трішки сама себе відновлюю. Кажу, що, мабуть, так було треба».
Із собою вони привезли кішку, яка тепер гріється у новому домі. Тут підібрали кілька місцевих тварин. На ділянці за будинком посадили трішки полуниці, цибулі і часнику.
«Місцеві до нас добре ставляться. Кажуть, ви живіть – ми поможемо, тільки будьте людьми. Ми з Юрою це помітили. Коли ти щось робиш – люди з радістю приходять на допомогу. На Волині особливі люди. Ми не такі. Мені здається, якби був якийсь «перекос», у нашому середовищі не так би приймали біженців. Прихильників «руського міра» у нас чомусь більше там. На фотографії нещодавно мене дуже шокувало – моя колишня начальниця управління освіти – нині директорка школи №2 міста Ізюма. Вона пішла на співпрацю, фотографувалася з окупаційною владою, вручала документи російського зразка, їздила туди на перекваліфікацію. 8 років вона була керівником відділу освіти!» – ділиться Світлана.
На Харківщині у них залишилася старенька свекруха. І хоч там все зруйноване, вона постійно кличе сина з невісткою додому. Але куди повертатися, якщо дому більше нема?
«У нас розуміння таке: життя триває, і наш дім там, де ми є. Тільки від нас залежить, як ми його облаштуємо. Ми можемо впливати на своє життя. Дитина вступила у вище училище архітектури і будівництва. Ми будемо облаштовуватися тут, наскільки нам дозволять сили і ресурси. Будемо пускати тут коріння. А Харківщина вже буде як історична батьківщина: поїдемо, вклонимося могилкам рідних. Нам уже шостий десяток. Час покаже, як буде далі».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У Луцьку шукали гламурну власницю «золотої» соски (фото)
У Луцьку сходи біля ТЦ «Егоїст» «вилізли» на тротуар та заважають перехожим (фото)
У Луцьку на місці затишного кафе відкрили новий заклад (фото)
Понад мільйон тюльпанів: «Волинська Голландія» здивує новими сортами (фото)
Із присмаком «совка»: у Луцьку представили план території мікрорайону вулиці Клима Савура (відео)
